Вівторок, 22.01.2019, 07:28Головна | Реєстрація | Вхід

Форма входу

Наше опитування

Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 487

Статистика


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Пошук

Календар

«  Січень 2019  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
28293031

Друзі сайту

Головна » 2019 » Січень » 3 » Примор’я. Незвичайний махаон
09:47
Примор’я. Незвичайний махаон

Знову під крилом літака зелене море лісів – ми повертаємося додому. Позаду лишився чарівний край: вкриті лісами сопки, стрімкі чисті потоки й величний безкрайній Тихий океан. Тут півтора місяці ми збирали колекції для Центрального національного природничого музею Академії Наук України. Жили в будиночку біля кар’єру, де добувають білу глину для фарфорового заводу. Везуть її через півсвіту залізницею, мабуть, вона того варта.

Сьогодні на сніданок знову макарони й тушонка. Але Данилович, електрик кар’єру, приніс нам цілий тазик огірків, що як скажені ростуть у нього на невеликому клаптику землі. Він сідає на стілець і починає розповідати новини, адже ні радіоприймача, ні телевізора у нас немає, а до найближчого села 6 кілометрів та 28 кілометрів до кордону з Китаєм.

- У лісі будьте обережними: тигриця з тигреням ходить, а здобичі їй мало – браконьєри повибивали. Ще цієї ночі здоровенний ведмідь до мене на пасіку заходив, вулик перекинув, гудиння огіркове потоптав, - говорить він, чи то жаліючись нам на звіра, чи просто констатуючи факт.

- Звідки ви знаєте, що здоровенний? - питає його моя колега.

- Сліди ж великі! – дивується нерозумінню електрик. – Та й вулик не легкий.

Данилович вправний слідопит. Він заходить до нас ввечері після роботи, коли робітники кар’єру вже поїхали додому, або після сніданку у вихідні дні та розповідає про різних мешканців цього краю, сліди яких він бачив напередодні. Снідаємо ми пізно, адже майже до ранку ловимо на світло комах, а потім кілька годин спимо, снідаємо та починаємо розкладати здобич на ватні слоїки, підсушуємо раніше розкладених. Добутих комах тут важко вберегти – вологість надто висока. Навіть білизну висушити після прання проблематично, тому одягаємо її на себе та й так і досушуємо. Добре, що хоч літо, і температура тримається вище +25˚.

Але я майже щодня рано вранці, після того як приготую для всіх сніданок – все ті ж макарони з тушонкою, лишаю своїх колег спати, а сама вирушаю в сопки. Поряд зі мною біжить мій біло-рудий фокстер’єр. Збираю дрібних комариків галиць, серед яких і на сьогодні можна знайти невідомі науці види. Ще хочеться мені побачити, а може й вловити для нашого музею, махаона Маака – великого синьо-зеленого метелика з хвостиками на задніх крилах. Та досі я його навіть і не побачила. Літають звичайні махаони, які є й у нас в Україні, а інших метеликів на луках за річкою стільки, що фоксик іде дорогою серед них ніби в різнобарвній хмаринці, та незвичайного, омріяного махаона не видно.

- Зачекай, - каже Данилович, - незабаром вони будуть літати.

Переходимо річку та йдемо на протилежний берег, де сопки вищі, й звабливо піднімають свої конічні вершини. Обережно просуваємось уздовж річки. Води в ній мало, тож краще йти по руслу, бо береги густо поросли деревами і кущами, а стежки лишилися осторонь. Хлюпаю по воді чоботами, ненавмисно заганяючи до ям невеликих рибок. А мій фоксик біжить або десь далеко попереду, або повертає назад, чи нишпорить у кущах. Простую до наступного повороту й назустріч мені виринає синьо-зелене диво. Це він – махаон Маака! Як пташка планує метелик уздовж річки й зникає за поворотом. Я лишаюсь стояти наче зачарована, й тільки поява невгамовної собаки змушує мене прийти до тями.

У сопках пройшов дощ, і річки переповнилися водою. Тепер доволі важко перейти на протилежний берег. Я беру фоксика на руки, вище підтягую польову сумку та піднімаю сачок, щоб краплі води ненароком не потрапили на нього. Вода доходить мені майже до колін і все ще прибуває. Але на переправі дно річки піщане, тверде, й переходимо ми вдало. Фоксик виривається з рук, плигає на берег і біжить мерщій у кущі. Я поправляю сумку, більш зручно беру сачок та простую дорогою, бо знаю, що собака не забариться, наздожене мене та знову чкурне кудись.

Дорога йде зеленим тунелем, що надійно охороняє мене від пекучого сонця. Але іноді його промені прориваються через густі крони, світлими плямами лягають на дорогу. Високо над нами, у верховітті щебечуть невидимі пташки. Доводиться задирати голову аби подивитися на них. Але не тільки пташки перелітають з гілки на гілку. На якусь мить з’явився синьо-зелений махаон і знову зник у кронах. А потім виринає ще один, велично планує і також ніби розтає серед зеленого листя. Так високо, що їх не тільки впіймати, навіть роздивитися важко.

Я збираю комах і поглядаю на годинник, адже до обіду необхідно повернутися, а ми зайшли досить далеко у сопки. Велике каміння вкрите тут зеленим мохом, дзюркотять струмки, збігаючи в річку. Дерева не такі високі, як у долині, але так само їхні крони воліють не пропустити жодного променя. Час від часу зупиняюсь та вибираю з сачка комах. Серед них зустрічаються й комарики-галиці. Їх я відловлюю спеціальним пристроєм – ексгаустером, який складається з прозорої великої закоркованої пробірки та відвідних гумових трубочок. Кожні півгодини сідаю на повалений стовбур та фіксую матеріал. Робота кропітка, тому просуваємося повільно.

Відчуваю, що вже конче треба повертатися. Кличу невгамовного фоксика, ми виходимо на дорогу та починаємо спускатися вздовж річки. Собака нишпорить по кущам, але чомусь ніякої здобичі їй сьогодні не трапляється. За деякий час дістаюся переправи й зупиняюсь. Там, де річка розлилася між камінцями, сидять і п’ють воду синьо-зелені махаони. Їх так багато, що своїми крилами вони майже закрили воду в невеличкій затоці.

Сидять ці красені, й у сонячних променях їхні крила набувають нереального блакитно-сталевого кольору. Саме набувають, адже гарне забарвлення махаона Маака завдячує не пігментам, а структурі лусочок, що вкривають крила. Дуже тонкі платівки за рахунок розсіювання, відбиття та інтерференції розкладають біле світло на промені з визначеною довжиною хвилі. Ці тонкі структури вчені змогли роздивитися тільки у електронний мікроскоп.

Але споглядаючи те диво, я зовсім не думала про походження забарвлення крил, а насолоджувалася фантастичною картиною. Метелики ж зовсім не звертали на мене увагу. Це тривало кілька хвилин. Потім з-за рогу вискочив фоксик і на повній ході врізався у зграйку метеликів. Бризками розбитого дзеркала розлетілись махаони.

- Що ти накоїла! – скрикую я.

Собака з нерозумінням глянула на мене, адже ми запізнювались на обід, який вона аж ніяк не могла пропустити, тож знала, що треба мерщій переходити річку та чимдуж бігти вгору до нашої бази.

З. Л. Берест, канд. біол. наук

ентомолог НПП “Нижньосульський”

Переглядів: 26 | Додав: ksysha | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 1
1 aulko99  
Цікава історія!!! Прочитавши її відразу захотілося побувати на тих краях та вринутися в роботу разом з Вами!!! Клопітка та важка робота служити науці чи не правда? Скільки всього треба пройти  і зробити, що інколи цього хочеться занадто сильно. Побачивши фотокартку махаона Маака я зрозуміла, чому саме він впав на ваші очі. Це неперевершеної краси метелик, якого так і хочеться впіймати. Надіюсь, колись він попаде до Вашої колекції.

Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Copyright MyCorp © 2019 | Конструктор сайтів - uCoz