ПЕРШІ ВРАЖЕННЯ

(продовження)

Крупногабаритні ловушки рибачинського типу (така їх повна назва) навіть на відстані вражали, не те що зблизька. Вперше їх помітив за декілька кілометрів у той день, коли мене вперше доставили на орнітологічну станцію водою. Вони сильно контрастували на фоні лісу, маючи пісочний колір. Рибачинськими їх назвали тому, що вперше така конструкція була застосована в селищі Рибачий, що знаходиться на Куршській косі в Балтійському морі. Слід зазначити, що на теренах колишнього Радянського Союзу їх використовували лише в 3-х місцях, крім вищезазначених, ще на Чокпакському перевалі в Казахстані. Справа в тім, що це дійсно велика конструкція – висотою до 20 м, вхідна ширина – понад 30 м, загальною довжиною більше 50 м. Свого роду це величезний сачок з системою хибних стінок, які не дають птахам, які потрапили в нього, вилетіти. Опорою слугували великі стовпи, з’єднані між собою тросами, а каркасом самої ловушки був товстий канат, обтягнутий капроновою сіткою, яка використовується рибалками для відлову риби. Через спеціальні металеві кільця, закріпленими зверху на стовпах, стальними тросами ловушка піднімається та опускається вручну за допомогою спеціальних стаціонарних пристроїв (ручної лебідки). Фактично вони функціонували з ранньої весни до пізньої осені, і опускались лише у несприятливу погоду, наприклад у сильний вітер. Пригадую один з випадків, коли ураган повністю знищив ловушки. А було це так. У другій половині 7 серпня 1991 року, природа ніби завмерла. Перестали цвіркотіти та літати комахи, замовкли птахи, небо різко потемніло, і, раптово,піднявся шквал, на який навіть вчасно не змогли відреагувати (не опустили ловушки). Дунуло так сильно та зненацька, що товсті опорні стовпи зламались немов сірники. Капронову сітку як корова язиком злизала, залишились лише товсті канати та троси. Почалась паніка, оскільки в цей час на станції було 5-6 дітей шкільного віку співробітників, які сильно злякались. Дорослі своїми тілами намагались тримати вікна та двері в будинках. Чорні хмари швидко хаотично летіли над самою головою, заставляючи мимоволі втягувати шию. І рівно через 15 хвилин все різко вгамувалось, як і почалось. Вийшло сонце, життя в природі відновилось немов би нічого і не відбувалось. Проте нашій станції були завдані значні матеріальні збитки. Ми втратили дві ловушки, сіно яке було заготовлено для худоби на зиму і стояло в стозі – безслідно зникло, свій велосипед, що стояв біля будинку, я знайшов за кілька десятків метрів, моторний човен з річки викинуло на берег на висоту 1,5 м та перевернуло. Крім всього завалило деревами єдину дорогу, яка зв’язувала станцію з цивілізацією. Причому були завалені не поодинокі дерева, а суцільний масив протяжністю понад 1 км. Майже тиждень довелось пропилювати собі шлях. Отака вона одна із стихій, що довелось мені пережити. Але то вже інші історії. (Далі буде).

Автор: Віктор Попельнюх