Є жуки, що їх називають майки чи олійниці (родина Meloidae). Розповсюджені вони здебільшого у Африці та Азії, але й у нас є представники незвичайної родини. Все у них дивне: і покрови тіла м’які, і голова з шийною перетяжкою, їхні личинки ведуть напівпаразитичний спосіб життя у гніздах поодиноких та суспільних перетинчастокрилих, тобто бджіл, джмелів, мурашок. Та й цього замало! Вони мають ще й гіперметаморфоз - ускладнений цикл розвитку. На «колінних суглобах» у жуків цієї родини виступають краплі, схожі на олію, тому вони й одержали назву – олійниці. Згодом люди довідалися, що у їх гемолімфі («кров» комах) є отруйна речовина, яку назвали кантаридін. Вона надає жукам неприємного запаху та смаку, а на шкірі людини викликає справжній опік, навіть із водянистими пухирями. Отруйні жуки не бояться майже нікого, то ж і повзають повільно та де їм заманеться, і на квітках чи траві сидять відкрито.

Майки (рід Meloë L.) - це досить великі (до 4 см), безкрилі жуки, яких можна зустріти на полях, луках, галявинах лісів. Вони настільки не схожі на звичних нам жуків, що німці називають їх майськими черв’яками. Та й я, коли багато років тому вперше побачила цього жука край поля, була настільки здивована його незвичним виглядом, що зупинилась і довго роздивлялась, пригадуючи: хто ж це такий? Адже читати про жука-майку в книжці – одне, а побачити на власні очі – зовсім, погодьтесь, інше. Тож сунуло повз мене щось велике, темно-синє, зовсім не звертаючи увагу на мої ноги. Повзають ці незграбні жуки серед розрідженої трави та на поверхні ґрунту, об’їдають ніжні частини рослин.

Отже, наші жуки-майки здебільшого чорного або темно-синього чи фіолетового кольору, але є й більш яскраво забарвлені. Їхня голова велика та чотирикутна, а передньоспинка маленька. Впадають у очі короткі надкрила, які в основі ледь заходять одне на друге, а з під них виступає товсте черевце. Особливо велике воно у самок, тому що вкрай наповнене яйцями, яких буває до кількох тисяч! Звичайно, за такої кількості яйця у майок дуже дрібні. Виходять із них крихітні личинки, завдовжки всього біля 1 мм, та попри це мають вони окрему назву – триангуліни. Справа в тому, що описані личинки були як окремий ряд комах! Тіло у триангуліна вузьке, голова велика, з добре розвинутими щелепами. Мають вони і сильні ноги, озброєні трьома кігтиками. А на кінці у личинки довгі хвостові нитки.

Триангулін дуже швидко бігає, адже йому потрібно встигнути залізти на квітку, а потім чекати… чекати… чекати…, аж поки сюди не завітає якась комаха. Тоді він міцно чіпляється до волосків на її тілі і здійснює повітряну подорож. Звичайно, багато маленьких триангулінів гине, бо ж деякі не встигають дочекатися комаху, а інші вхоплюють волоски на тілі не тієї комахи, що їм потрібна. Але ті, які причепилися до самиці бджоли, заносяться хазяями у вулик, або в нірку. Тут триангулін відчіпляється і потрапляє в комірку, а далі веде себе як справжній яничар: з’їдає яйце господині, що плаває на поверхні меду. Вже після того триангулін змінює свою зовнішність - линяє і перетворюється на товсту білу личинку з короткими ногами та широкими, схожими на ложки, щелепами. Бо ж цьому розбійнику та ненажері так хочеться меду! А якщо мед, то, звичайно, ложкою! Коли увесь мед з’їдений, личинка знову линяє та перетворюється на «несправжню» лялечку, і вже тільки після наступного линяння з’являється товста, безнога личинка, яка не живлячись (бо ж увесь мед вже з’їла!) заляльковується. Такий складний цикл розвитку і називається «гіперметаморфоз». За той час, коли личинка їла даровий мед, вона настільки виросла у порівнянні з крихітним триангуліном, що з повною відповідальністю можна сказати: живлення медом робить дива!

На території НПП “Нижньосульський” була сфотографована звичайна чи чорна майка – Meloë proscarabaeus L. (фото автора).

З.Л. Берест, канд. біол. наук,

ентомолог НПП “Нижньосульський”