Примор’я. Як кинути палити

Із Києва на Далекий Схід літак летів у ті роки зі шістьма посадками. Нам на додачу випала й сьома, незапланована, аварійна. Навіть не пам’ятаю на якому аеродромі сів літак, бо була ще темна ніч, а летіли ми назустріч сонцю і ранку, що повинен був настати для нас на шість годин раніше, ніж для усіх тих, хто лишився спати в Україні.

Позаду звично довге чекання в аеропорту Бориспіль, коли літак із якоїсь причини не може вилетіти у запланований час. Реєстрація білетів і здача багажу. Нам ще доводиться доплачувати, бо багаж перевищує допустимі норми. Зважують і мого фоксика, за нього теж треба заплатити. А він смішний – у наморднику для вівчарки, бо інших у продажу тоді не було, й там де у вівчарки повинні бути очі, у нього виглядають вушка. Фоксик тихо стоїть біля мене: відчуває звикла до подорожей тваринка, що треба поводитися пристойно, бо на борт не пустять. Їздить і літає він чудово. От і зараз, тільки зайшли в літак, опустився на килимок за моїми ногами й заснув аж до наступної посадки. А ми ще збуджені, бо спробуй усе упакуй так, щоб робітники аеропорту до чогось не причепились! Та й конче необхідний в експедиції спирт веземо, а його на борт проносити не можна. Але як же деяких комах, а особливо їх личинок, без спирту фіксувати?

Посадка – зліт, потім знову посадка і зліт. Ні, назад полетимо іншим рейсом, із однією пересадкою у Владивостоці! Це ж неможливо стільки хвилювань. Та все поки що обходиться, бо увагу контролерів привертає білосніжна з рудими плямами кучерява собачка, яка у своєму безрозмірному наморднику здатна викликати посмішку у будь-кого.

Наш літак приземляється … пристебніть … температура за бортом …

Це вже всьоме. Були різні аеродроми з гарними залами для чекання і не дуже гарними, з кіосками сувенірів й без них, з продажем чаю, кави, булочок та печива, а на Алтаї нас висадили просто неба, на узліссі, де трава майже сягала поясу. Й така краса була навколо, що хотілося кинути і літак, і експедицію та піти в гори, спуститися в долини, де вгадувалися повноводі річки. Але:

Запрошуємо до салону.

І ось ніч, а ми серед неї, й немає нам де притулитись. Стоїмо купками перед якимось невеличким аеропортом. Світять ліхтарі. На їхнє світло злітаються нічні метелики. Вони крутяться навколо ліхтарів, падають, побивши крила, на землю. Деякі, літаючи, опускаються низько, їх не важко вловити, але все наше приладдя лишилося на борту, адже нас якось неочікувано висадили, навіть свою сумку я лишила в салоні.

- Мені ці метелики конче потрібні – вони з групи, що я вивчаю, – говорить моя колега.

У неї в руках маленький поліетиленовий пакет з-під печива. Вивертаємо його, витрушуємо крихти та одержуємо ємкість для метеликів. Знаходимо кілька серветок і вкладаємо їх у пакет, тож метелики не пошкодять крила, але ефіру для присипання їх у нас немає. Я озираюсь і помічаю молодого військового, мабуть, лейтенанта, що палить сигарету. Ось і фіксатор на перший час! Підхожу до військового та прошу дмухнути в пакет димом від сигарети. Коли ловлю галиць, так іноді прошу зробити свого чоловіка, якщо забуваю взяти з дому пляшечку з ефіром. Молодий чоловік погоджується, і за якійсь час метелики лежать нерухомо, а наш помічник розгублено дивиться на це. Потім він відкидає сигарету, і я розумію: побачене так вразило його, що палити він кинув на все життя.

Літак набирає висоту. На наших очах народжується новий день. Влітаємо в ранок, який повільно поступається дню. З висоти ми повинні побачити океан, і певно, інші побачили, бо вже заходимо на посадку над Владивостоком. Але мою увагу привертають не сині хвилі найвеличнішого океану Землі, а зелені неозорі ліси, які простягаються скільки сягає око. Ось вона, приморська тайга!

З.Л. Берест, канд. біол. наук, ентомолог НПП “Нижньосульський”