Примор'я. Хазяйка тайги

Час від часу з віддалених сопок до нас долітав пронизливий крик оленя кабарги. Аби нам не сказали, ніколи б у житті не здогадалась, що це кричить невеликий сумирний олень, бо від того крику мимоволі здригаєшся. Зустріч із кабаргою нам нічим не загрожувала й була маловірогідною, адже сторожка тварина вправно ховалася, проте в тайзі могли бути і небезпечні зустрічі. Не дуже орієнтуючись у взаєминах людей і тварин, чи між людьми у цьому краї, ми цілком могли потрапити в малоприємну ситуацію. Данилович та директор кар’єру розповідали нам про леопардів, які тінню проходять у лісі. Випадково підійшовши до місця, де зростає перлина Далекого Сходу – женьшень, можна було одержати кулю в серце чи ніж у спину від хазяїна плантації. Крім того, на той час стосунки між Китаєм і Радянським Союзом були дуже напруженими. Всі ще пам’ятали бої на острові Даманський, і китайські лазутчики, вимазавши лице чорним, час від часу вночі переходили кордон і з’являлися на території району. Мені ж довелося стикнутися зі звіром, якого й досвідчені мисливці воліють обминати. У районі, де ми жили, з’явилася тигриця з тигреням. Її польові угіддя були дуже великі й займали кілька сотень гектарів. Та одного разу наші стежки небезпечно перетнулись.

Я йшла у сопки дорогою, що вела до запасного аеродрому. Була вона не широкою, грузькою через виходи глини, піднімалася від кар’єру угору, проходила кілька кілометрів серед тайги, а закінчувалася невеликою площадкою для гвинтокрилів. Перейшовши місток через річку, побачила машину геологів Академії наук, що зупинилася через дрібну поломку. Звичайно, мене зустріли як бажаного співрозмовника, та я поспішала.

- Зважайте, що в тайзі можете з леопардом зустрітися, - наостанок сказав мені хтось із геологів.

- Леопард оминає людину, - вже знаючи це від професійних мисливців, заперечила я. – Та тут тигриця з тигреням ходить, то теж будьте обережні.

Підйом закінчився, дорога йшла тепер серед кущів, схожих на жовту акацію, здається це була леспедеца. Над кущами літав невеличкий яскравий метелик. У наших помірних широтах не зустрінеш такого денді. Але все його різнобарв’я – то лише спроба сховатися серед буяння квітів південного лісу. Забігаючи наперед скажу, що цей метелик належав до невідомого підвиду, якого й описали потім, наразі “забувши” вказати, що вловила його я.

Ми ж із фоксиком простуємо далі й опиняємося під небаченими раніше височенними деревами з білуватою корою. Сходжу з дороги, аби їх роздивитися та пошукати комариків-галиць, які можуть літати над купами хмизу під густими кронами. Так і є! Й галиць тут доволі багато. Я плавно поводжу сачком, вибираю з нього дрібнюсіньких комашок, серед яких були й нові види, описані мною потім, і зупиняюсь, щоб розправити крила того гарного метелика, що вполювала раніше. Але з-за дороги, яку ми лишили кілька хвилин тому, й тепер нам її не було видно через смугу кущів, долинає загрозливе рикання. Я так і заклякла з піднятим пінцетом у руці. Поряд зі мною стовпчиком нерухомо сидить мій фокстер’єр і тільки носом водить, нюхаючи запах, який іде від невидимого мені звіра. Мабуть собака почула його раніше й тому підійшла до мене, бо перед тим бігала навкруги. «Тигр забирає собаку навіть від вогнища з-під ніг мисливця, бо дуже сильна конкуренція цих непримиренних ворогів: собак і котів», - миттєво згадую я слова зоолога Шибнєва, почуті від нього у заповіднику «Кедрова падь». Оглядаюсь: ні дерева на яке залізти, хоча це й не допоможе, ні великого сачка, що його бояться майже усі звірі, та й навіть ніж у мене – складна іграшка.

Пішли, - пошепки кажу фоксику.

Ми, роблячи велике коло по кам’янистих розсипах зарослого мохом каміння, обходимо небезпечну ділянку, звідки ще довго доноситься гучне ричання. «... городами, городами, й я пішов до Котовського», - в голові застрягла фраза з інтермедії Аркадія Райкіна. Мабуть, вона й урятувала мене від паніки та необдуманих кроків, що могли закінчитися погано. Ми відступили, не показуючи спини лишили «поле бою». Й без дороги, манівцями, трохи заблукавши в тайзі, пам’ятаючи тільки, що усі річки тут течуть в океан, до якого насправді не один десяток кілометрів, вибиралися та потрапили прямісінько до підстанції, де кілька днів тому так невдало ловили метеликів, а звідти вже було близько і до нашої бази.

Пройшли роки, небезпечна пригода майже вивітрилась із моєї голови, проте, аналізуючи свої дії, прихожу до висновку, що особливої мужності мені й не довелись тоді виявити. Діяла, як то кажуть, “згідно з інструкцією”. Тепер я розумію, що часом більша мужність у сучасному світі потрібна не під час зустрічі з тигром, ведмедем чи отруйною змією, які все ж таки розумні істоти, й перш ніж напасти попередять вас, щоб ви пішли з їхньої території, а тоді, коли треба захистити цих звірів і плазунів та тих легкокрилих метеликів, що попри все літають над віднятою у них людиною територією та милують наше око, і ще й несуть різні екологічні функції у круговерті навколишнього світу.

З. Л. Берест, канд. біол. наук,

ентомолог НПП “Нижньосульський”