Курган «Залізна Баба»

Прекрасні селецькі землі, опоясані заплавами красуні Сули посульські долини й розлогі діброви, над якими велично здіймається давній курган Залізна Баба.

Відомий український археолог та історик Василь Григорович Ляскоронський припускав, що на цих землях існувало давнє нагірне городище, обороноздатний населений пункт з досить складним характером укріплень (валів та ровів). Він також підкреслював можливий багатошаровий характер цього городища – заснування його як поселення за часів Київської русі, у пізньо-середньовічний період.

Особливе місце в плані городища належить кургану Залізна Баба, який розташований на горі, що простягається між селами Великоселецьке та Малоселецьке (Оржицький р-н, Полтавська обл.). За припущеннями вчених він відігравав роль жертовника для скіфських племен – місцем де приносили жертви під час проведення релігійних обрядів. З його назвою пов’язана легенда, яка сповнена надзвичайної людської сили й патріотизму, любові до рідної землі наших пращурів: «Жила собі вдова. Чоловік загинув. Ніхто їй більше не припав до серця, і зналася вона гаразд на чарах. Могла хвороби травами лікувати, від різних напастей заговорювати. Тому люди, хоч і побоювались її як чаклунку, однак шанували. Якось напали на ті місця вороги. Пішли чоловіки з ними битися. Незважаючи на мужність і героїзм, не змогли зупинити нечестивців. Полягли всі. Пішли тоді воювати діди та хлопчаки, які тільки могли втримати зброю. І їх здолали чужинці. Лишилися самі жінки з маленькими дітьми. Похапали вони малят і подалися до останнього притулку – на гору за вали. З радісними криками приступили туди вороги – бачили- бо близьку поживу. Та боронилися жінки з подесятереною силою, закидали їх камінням, землею, збивали з гори вниз. Але сили танули, все густіше летіли вражі стріли. Ось-ось для захисників настане остання хвилина. Почали прощатися матері з дітьми. Плачем та зойками сповнилася гора. А та чарівниця ходила поміж ними з чашею в руках і збирала туди всі сльози, які проливалися. Потім піднялася на верхівку кургану, вилила собі на голову ті сльози і крикнула до всіх богів. І стільки чарівної сили було в тих сльозах, в тих материнських моліннях, що перетворили вони жінку в залізну, та ще й верхи на золотому коні. А тоді орлицею злетіла вона вниз і почала сікти ворогів. Вони ж їй нічогісінько не могли зробити, всі шаблі об її залізне тіло тупилися, всі стріли відскакували. І злякавшись, втекла ворожа сила далеко. А жінка та вже не могла перетворитися в звичайну. Не дано було їй таких чар. Отож і стала вона на могилі задивлятися, чи все тихо та спокійно навкруги, чи не підіймається пил під копитами чужих коней. І довго так стояла. Всі здалеку її бачили. Того й прозвали гору Залізною Бабою ( за давньослов’янською міфологією словом «баба» називали жінок, які зналися на чаклунстві). А потім вийшов її час. І пішла вона в землю, і там внизу десь вона є. І кінь золотий там же..»

26 грудня 2003 року рішенням Селецької сільської ради селечани увіковічили легендарний образ на офіційному гербі та хоругві. «…У червоному полі – золотоволоса-жінка чарівниця, одягнена в срібну сукню і лазурований плащ, тримає у правиці золотого меча, сидячи верхи на золотому коні, який крокує по зеленому тригір`ї…». Автором декоративного зображення є С. Дерев`янко, але ідейно це рішення властиве для кожного – легендарні принципи свободи й незламності були притаманні селечанській громаді протягом усієї її історії.

За матеріалами Історичного нарису «ДУШІ СЕЛЕЦЬКОЇ ВІТЧИЗНА» ./СТОВ «Селецька», Федоренко К.А./ - Полтава: Артполіграфсервіс, 2008. – 95 с.

Фото: молодший науковий співробітник О.І. Кропивка