Долинає з трави загадкове «трр-трр-тир». Підходиш ближче, звуки завмирають, відходиш — знову звучить чиясь пісенька. Лише випадково можна побачити вправного музику — цвіркуна польового Gryllus campestris L., мешканця відкритих ділянок. Самець цього цвіркуна сидить біля нірки та грає свою просту пісеньку, а потурбований, швидко ховається у нірку, й лише згодом, впевнившись, що небезпека минула, виходить і продовжує “співати”. Але треба досить довго простояти на місці, щоб цвіркун заспокоївся, виліз із нірки і знову почав свої музичні вправи.

            Назву “цвіркун” дали цій комасі за специфічне стрекотіння, яке цвіркун видає не завдяки голосовим перетинкам, а тертям надкрил. Є в нього зубчастий смичок і плівка перетинки, що вібрує. Цвіркун трохи піднімає надкрила та дуже швидко тре одне об друге. Виходить така звична для нашого вуха пісенька, що в погожий день постійно супроводжує нас на луках. “Співають” тільки самці, а самички слухають, але теж не вухами, а... ногами: отвори тимпанальних органів розміщені у цвіркунів на гомілках передніх ніг.  Почувши цю шлюбну пісеньку самичка починає чепуритися, вмиватися, й лише потім наближається до можливого партнера. Самець не тільки співає для самичок пісню, але й виконує шлюбний танець — крутиться перед самичкою, постукує її вусиками.

            Час від часу самець оббігає свою територію у декілька десятків квадратних сантиметрів (на ній живе він та кілька самичок). Йому треба пильнувати, адже у володіння може забігти сусід і зманити самичок. Причому допомагає цвіркуну звабити подругу сусіда специфічна пісня на високих тонах. Окрім звуків, які чуємо ми, цвіркун може видавати низькочастотні вібрації, що передаються субстрату, а самички мають на лапках спеціальні рецептори, які відчувають ці вібрації.

            Грають мелодії цвіркуни не тільки для самичок. Так вони передають і сигнал про небезпеку, і повідомлення про погоду, пересторогу можливому супернику й навіть виклик на поєдинок. У бою цвіркуни відвойовують своє місце на ієрархічній сходинці. Верхні сходинки займають сильні особини: вдалі бійці та прекрасні музиканти, що можуть добре охороняти свою територію та втримувати на ній самичок. Більш низькі сходинки займають слабші самці, а цвіркуни, яким під час бою відгризли вусики, стають ізгоями.

            Цвіркуни, що живуть на луках у нірках, вирізняються темним кольором, великою головою, стегна задніх ніг у них потовщені, а у самички на кінці черевця є довгий яйцеклад. Такий “зловісний” вигляд у деяких людей викликає відразу й жах. Але якщо придивитись до комахи, можна відмітити симпатичний широкий лоб і гарні оченята, а темні покрови — це захисне забарвлення, бо так легше бути непоміченим на фоні темного ґрунту. Проте цвіркуна іноді можна побачити й у зовсім незвичних для нього місцях, наприклад, на стіні будинку, куди його зманило світло лампи.

Ентомолог парку, канд. біол. наук. З.Л. Берест