Примор’я. Схудла анаконда

У Примор’ї мешкають кілька видів отруйних змій. Серед них гадюка звичайна, яка зустрічається й у нас. Але найнебезпечнішими з тутешніх мешканців вважаються щитомордники, яких відносять до ямкоголових змій. І хоча випадків смерті людини не зафіксовано, все ж, погодьтесь, малоприємно одержати досить болючий укус. Якщо придивитись, то щитомордників доволі багато. Одна з наших колег боїться змій, то помічає їх ледь не під кожним кущем. Але я виходжу на екскурсії у гумових чоботях, то не дуже й переймаюся цією проблемою та не дивлюся під кущі, бо гуму щитоморднику не прокусити. Мій же фоксик нишпорить скрізь, і спочатку я нервувала, думаючи про реальну небезпеку для нього під час зустрічі з отруйним плазуном, але чи щитомордники його обминали, чи то випадково так сталося, що він їх «не знайшов». Та майже перед кінцем нашої експедиції, прямуючи на Гірсько-тайгову станцію, коли ми піднімалися нагрітою сонцем рудою від глини дорогою, невеличкий щитомордник – дитя, яке незадовго до того народилося, вилізло на середину дороги погрітися. Мабуть, фоксик і не звернув би на нього увагу, але малеча вирішила налякати нас: згорнулася кільцями та підняла над ними голову. Й моя невгамовна собака зацікавилася цим незнайомим створінням. І ніякі «фу!» та «не чіпай!» були нездатні відігнати її від небезпечної знахідки. За кого з них я переживала більше навіть і не знаю. Отрути у малечі вистачило б вбити комаху чи невеличку ящірку, а фоксик із своєю мисливською вдачею вполював би щитоморденя, але міг би й заробити небажаний укус. Довелося узяти його на ланцюжок. Але собака раз по разу поривалася вирватися і «познайомитися» зі змійкою.

Ці краї, мабуть, рай для полозів, бо у Примор’ї мешкають полози амурський, візерунчастий, тонкохвостий та червоноспинний. Одного разу мені пощастило побачити двох великих полозів, що грілися на стінних блоках, завезених та й скинутих до часу осторонь дороги. Їхні тулуби були товщиною з руку дорослого чоловіка, а довжина тіла сягала метри півтора. Тваринки мирно грілися на сонці й нікому б не завдали клопоту, якби на них не натрапила наша колега, що патологічно боялася плазунів. Її ці сумирні створіння так нажахали, що вона навіть втратила голос, показуючи свою знахідку.

Якось вирішили ми половити на світло метеликів біля підстанції, що була віднесена від основних будівель на кілька десятків метрів і самотньо піднімалась серед лісу, хоча й не дуже далеко від дороги. Вдень протягли туди кабель, принесли своє приладдя та сачки й розклали все те на лавці. Ввечері ввімкнули світло та й подалися на лови. Прямували дорогою від будівель, маючи звернути потім у ліс. Але через десяток метрів мою руку схопила колега. Щось вимовити вона була неспроможна й тільки показувала пальцем униз. Я глянула і зупинилася. На землі лежала довжелезна змія. Її тіло з гарним візерунком виблискувало у світлі ліхтариків червоною міддю. Тільки було воно чомусь дуже тонке у порівнянні з довжиною змії та надто довге. І фоксик зовсім не реагує на неї! Після моторошних секунд, на які моє серце стиснув жах, я зрозуміла: у світлі ліхтариків виблискує «шкіра» нашого кабелю.

Але незабаром виявилося, що то була лише перша пригода тієї ночі. Десь за годину ловів, коли літ метеликів тільки-но починався, з тайги, що обступила підстанцію з усіх боків, у темряві ночі почувся гучний рик. Ми завмерли. Рик, луною прокотився між сопками, і теж завмер. Тому ми вирішили продовжити наше заняття. Та за кілька хвилин ще гучніший рик почувся зовсім близько. Ми згадали розповідь Даниловича про великого ведмедя, кинули наше знаряддя напризволяще, прихопивши тільки сачки, й подалися додому. І то була одна з небагатьох ночей, коли ми спали.

З.Л. Берест канд. біол. наук,

ентомолог НПП “Нижньосульський”