Нині безпека є однією з глобальних та першочергових проблем не лише окремих держав, а й людства вцілому.

У переважній більшості розвинених країн під безпекою розуміють такий стан суспільства та держави, коли забезпечується захист кожної людини, яка проживає на території даної держави, її прав та громадянських свобод, а також надійність існування та стійкий розвиток держави, захист її основних цінностей, матеріальних і духовних джерел життєдіяльності, конституційного ладу та державного суверенітету, незалежності та територіальної цілісності від внутрішніх і зовнішніх ворогів.

Основним компонентом національної безпеки є екологічна безпека, яка являє собою сукупність певних властивостей навколишнього середовища і створюваних цілеспрямованою діяльністю людини умов, за яких з урахуванням економічних, соціальних чинників і науково обгрунтованих допустимих навантажень на об’єкти біосфери утримуються на мінімально можливому рівні ризику антропогенний вплив на навколишнє середовище і негативні зміни, що відбуваються в ньому, забезпечується збереження здоров’я життєдіяльності людей і виключаються віддалені наслідки цього впливу для теперішнього і наступних поколінь.

Саме тому, серед національних пріоритетів розвинених країн природоохоронний аспект екологічної безпеки посідає одне з основних місць як один із ефективних методів комплексної охорони та збереження навколишнього природного середовища. Найбільш прийнятною формою збереження дикої природи, зокрема ландшафтного та біологічного різноманіття, є створення природно-заповідних територій та об’єктів, як таких, що гарантовано підпадають під юридичний захист держави. Так наприклад, у більшості європейських країн показник заповідності (відсоток природно-заповідних територій від загальної площі держави) становить в середньому 13% (це, фактично, той мінімальний показник, який спроможний забезпечити існування та самовідновлення біогеоценозів навколишнього природного середовища).

У порівнянні з Європою показник заповідності в Україні значно нижчий, і нині, в середньому, становить дещо більше 5% (лише у окремих областях Західної України наближається до європейських стандартів).  Не зважаючи на те, що  у 2000 р. в Україні був прийнятий Закон України «Про загальнодержавну програму формування національної екологічної мережі України на 2000-2015 роки», яким було передбачено збільшення показника заповідності більш ніж у два рази, положення цього нормативного документу, з різних об’єктивних та суб’єктивних причин, виконані не будуть [1].

У Полтавській області станом на 01.04.2013 р. природно-заповідний фонд (далі ПЗФ) нараховує 387 територій та об'єктів загальною площею 142404,2215 га, що складає 4,953 % від загальної площі області [2]. З них 29 мають статус загальнодержавного значення, інші (358) – місцевого (табл.).

Таблиця

Перелік територій та об'єктів ПЗФ Полтавської області

(станом на 01.04.2013 року)

Таким чином, Полтавщина представлена 8-а категоріями ПЗФ із 11, які передбачені Законом України «Про природно-заповідний фонд України». Не дивлячись на те, що в межах області відсутні природні та біосферні заповідники і зоопарки, існуючі категорії ПЗФ, на даному етапі, достатньою мірою репрезентують той потенціал охоронюваних територій, які можуть забезбечити баланс між збереженням довкілля та його раціональним використанням (за умови строгого дотримання природоохоронного законодавства).

Літературні джерела

1. Попельнюх В.В. Природно-заповідна мережа та проблеми її розбудови // Проблеми відтворення та охорони біорізноманіття України. Матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції. – Полтава. 2012. – С. 147-148.

2. Eco-poltava.gov.ua

Автор: фахівець відділу екологічної освіти НПП «Нижньосульський»  Віктор Попельнюх.