НЕБЕЗПЕЧНІ ЗУСТРІЧІ
Про те, що ведмідь є найнебезпечнішим та найсильнішим хижаком не лише карельської тайги, де мені довелось з ним неодноразово зустрічатись, але й по всьому ареалу цієї дивовижної тварини, знав давно. Не даремно північні корінні народи завжди поклонялися перед ним, ніколи навіть не називали його власною назвою, віддаючи цим дань віковим традиціям (про давню традицію полювання на ведмедів можете прочитати на нашому сайті в моїй публікації за 07.09.17 р.) Слід зазначити, що працівники заповідників, досить специфічні люди, адже вони постійно перебувають у природі, тому зустрічі з хижаками у них трапляються частіше, ніж в інших. Коли я вперше побачив одного з інспекторів з охорони Нижньосвірського заповідника, був сильно здивований, адже його знівечене обличчя просто лякало. Як згодом з’ясувалось причиною фізичних вад був ведмідь, з яким він віч навіч зустрівся на Далекому сході в одному з заповідників. У нетривалій схватці звір завдав таких тілесних ушкоджень, які обернулися поламаними кістками черепа, кінцівок, знятим скальпом та втраченим оком. Після тривалих хірургічних втручань людина всеодно залишилась інвалідом.
Тоді його розповідь аж ніяк не вписувалась в ту ідилічну картинку, яку спостерігав я, працюючи в заповіднику на іншому кінці країни. Адже присутність ведмедів була постійною, про що свідчили залишки продуктів життєдіяльності та сліди, які інколи траплялись лише за декілька десятків метрів від нашого житла. До того ж за всю історію існування заповідника (з кінця 60-х років минулого століття) жодних свідчень про напади ведмедя на людину не було. Крім того я був свідком, коли вони разом з коровами мирно паслися на лузі неподалік кордону, де проживала охорона заповідника. Не були ведмеді і «фанатами» меду, оскільки їх зовсім не цікавила пасіка, що знаходилась на одному з кордонів, а їх стежка проходила поруч.
Того дня мені довелось добиратись до найближчого кордону на велосипеді, а це не мало не багато якихось 25 км бездоріжжям (у попередніх публікаціях описував). Проте це не було великою проблемою, адже таку відстань неодноразово доводилось долати пішки. Значні фізичні навантаження через бездоріжжя та спеку, змусили їхати з оголеним торсом (чому на цьому зроблений акцент – згодом зрозумієте). Окремо слід зазначити про велосипед. Існувало не писане правило, чим більше від нього грохоту – тим краще. Він попереджав, особливо хижаків, про наближення небезпеки. Адже вони нападають, особливо на людину, лише в крайніх випадках, коли нікуди подітись, або під час захисту нащадків. Тому мого велосипеда марки «Мінськ» можна було почути здалеку. Але це в тому випадку, коли на ньому їдеш! А якщо ведеш в руках – знаряддя захисту «мовчить». Саме тоді, коли я вів велосипед у руках, піднімаючись на піщаний пагорб, попереду грайливо вискочило на дорогу ведмежа. З одного боку я був у захваті, лише шкодуючи, що не взяв фотоапарат, з іншого – розумів про небезпеку, яка може бути. Відразу оцінивши ситуацію, візуально віднайшов деревину на яку б міг швидко залізти. То була висока, струнка сосна без гілок знизу. Проте на той час я непогано лазив по деревах, та й адреналін у критичних ситуаціях здорово допомагає. Іншого вибору не було – адже я щойно перетнув відкриту ділянку (більше 500 м), а попереду мій ворог (в даному випадку) та поодиноке дерево. Пригадав навіть розповідь одного чоловіка, який опинившись у такій ситуації, вимушений був дати можливість ведмежаті полазити по собі, і залишитись живим, натомість отримавши значні ушкодження шкіри від гострих кігтів (скільки в цій розповіді правди – не знаю!). З книжок було відомо, що вдавалось рятуватись, коли людина прикидалась мертвою. Навіть уявити страшно, не те, що зробити.
Що це не жарт, я зрозумів щойно на дорогу, дещо осторонь від першого ведмежати, вийшла ведмедиця зі ще одним малям. Зізнаюсь відверто – розгубився, виступив холодний піт, а спиною «пробігли мурахи». Сподівався на гострий нюх ведмедиці, адже відомо, що він, на відміну від зору, чудовий. Але вітер був не на моєму боці – дув не в їх сторону. Коли до ближчого ведмежати залишалось декілька десятків метрів, я голосно вигукнув, оскільки їх рух в мій бік не припинявся. Від несподіванки ведмедиця з ведмежам, яке знаходилось поруч з нею, крутнулись і побігли в найближчі чагарники, а те що було ближче – до мене, і залізло на те саме дерево, яке примітив для спасіння. Я оторопів від такої нахабності. Мій план евакуації миттєво зник. Але як говорять, біда не приходить одна. Крім того, що ведмежа забралось на дерево, воно почало голосно «кричати» про допомогу. Ось тоді я й зрозумів, що зараз буде швидка кульмінація. І не помилився. Саме в цей час…... (продовження буде)
Автор: Віктор Попельнюх
|