ЗАПИСКИ НАТУРАЛІСТА

Ми вирішили дещо змінити формат нашої рубрики «Сторінка для юного натураліста», вірніше не сам формат, а її назву. Тепер вона буде виходити під назвою «Записки натураліста». Приводом для цього були звернення читачів нашого сайту, які зауважили, що матеріали, які розміщуються в цій рубриці досить цікаві не лише для молодого покоління, а й для читачів старшої вікової категорії. Незмінним автором цієї рубрики буде фахівець відділу екологічної освіти НПП «Нижньосульський», кандидат біологічних наук, доцент кафедри біології та основ здоров’я людини Полтавського національного педагогічного університету імені В.Г. Короленка Віктор Попельнюх.

Що ж, вітаю! Після тривалої відпустки знову хочу поділитись з Вами враженнями, цікавими зустрічами та ситуаціями, які часто траплялись на моєму досить тривалому натуралістичному шляху. Перш ніж продовжити свої невеликі есе про студентські роки (на яких я зупинився перед відпусткою), спочатку хочу поділитись деякими останніми враженнями, які стосуються цьогорічного полювання.

На відміну від побажання мисливцям перед виходом (виїздом) на полювання «Ні пуху, ні пера» – після відкриття мисливського сезону на пернату дичину на початку серпня, мені довелось побачити на ставку, де частенько рибалю в околицях Полтави, – і пух, і перо! А що в цьому дивного? Полювання ж передбачає, що від добутих трофеїв дуже часто залишаються такі атрибути. Засмутило, хоча й передбачуване, інше. На цій невеликій за площею водоймі щорічно гніздиться 3-4 пари лисок, та декілька пар водяних курочок. У цьому році нащадки з’явились дещо пізніше звичайного – в другій половині літа. Тому, на початок відкриття полювання пташенята ще не були оперені, на тілі переважав пуховий покрив. Місцеві рибалки, які щоденно відвідували водойму, дуже звикли до мешканців ставка, які, в свою чергу, ніяк не реагували на людей. Цікаво було спостерігати за метушнею пташиного царства, яка розпочиналась зі сходом сонця і закінчувалась після його заходу.

У день відкриття полювання я навмисно ніколи не буваю на природі, щоб зайвий раз не бути свідком «крутого полювання» на беззахисних живих істот.

Знову я відвідав цей ставок рівно через місяць після відкриття полювання. Мої перестороги підтвердились. На плесі, вірніше в самому дальньому кутку, біля самих заростей, трималась та обережно себе поводила єдина доросла лиска, яка, ймовірно, вціліла від пострілів. І лише пір’я та пух, що були прибиті до берега вітром, нагадували про недавню мисливську баталію.

Після побаченого чомусь на думку спала одна історія, яку почув у 90-і роки від справжніх мисливців. Їх розповідь була про свого земляка карела, мисливця з великої букви, який ходив на ведмедя з рогатиною (загостреною на одному кінці палкою). Безумовно це традиція місцевих мисливців, але яка хоробрість, не те що піти і вбити практично ручну пташку. Суть цього полювання полягала в тому, щоб знайти барлогу косолапого, розбурхати його, і коли він з неї вилізе та стане на задні лапи (це типова його поведінка) з метою «обняти» непроханого гостя – потрібно швидко направити верхній загострений кінець рогатини між ребра в область серця, а нижнім, тупим зафіксувати її в землі. І коли все швидко і правильно зроблено, хазяїн тайги всією масою навалюється на рогатину, головне щоб вона не зламалась. Причому, таке полювання завжди відбувалось одноосібно, без будь-якої допомоги інших мисливців з рушницями.

Безумовно минули часи, тай ведмеді в нас не водяться, але кодекс честі мисливця повинен спрацьовувати в будь-якій ситуації – стосується це крупного звіра, чи зовсім беззахисної пташки. Справжній мисливець ніколи не стане вбивати безпомічних та беззахисних тварин. Вбивство заради вбивства – це безглуздя.

Автор: Віктор Попельнюх