«ГОЛОД НЕ ТІТКА» АБО УРОКИ ВИЖИВАННЯ

       Поїздка до Чорноморського природного заповідника у студентські роки була для мене чистою авантюрою. Це зараз, в еру новітніх комунікаційних технологій, всі питання вирішуються дуже легко та швидко. А тоді, у 80-і роки минулого століття, можна було сподіватись хіба що на поштових голубів (це якщо швидко). Звичайне ж листування займало довгоочікувані тижні. Але які тижні? Рішення спонтанне, тому реалізуватись повинно негайно. Вже не пам’ятаю деталей, які спонукали мене на поїздку – чи вдала польова практика з зоології хребетних тварин в Лучках після другого курсу, чи проведені декілька місяців на цьому біостаціонарі в якості охорони і робочої сили (в той рік декан нашого факультету Андрій Потапович Каришин залишив нас трьох одногрупників під час літніх канікул), чи ще щось. За півтори тижні до кінця літа, без будь яких домовленостей з приймаючою стороною, я відправився у м. Гола Пристань (Херсонська обл.), де розміщувалась адміністрація заповідника. На той час сподівався, що цього достатньо – лише приїхати і все. Мій приїзд, та ще й у п’ятницю був немов сніг на голову. По-перше – директора заповідника Валерія Маяцького не було (приймав болгарську делегацію), по-друге – приїзд без попереднього погодження не практикувався; по-третє – кінець робочого тижня, попереду вихідні дні. Але мені пощастило. Моєю зухвалістю та безпосередністю пройнялася дружина директора, яка крім того, що поселила в кімнаті для приїжджих, запросила в гості до них на вечерю. Це було так мило! Подружжя виявилось напрочуд привітним та гостинним. А вже в понеділок мене відправили на самий дальній кордон, що знаходився на березі Ягорлицької затоки Чорного моря на відстані 75 км від районного центру. Везли старезним «Уазом», який довго пихтів піщаним бездоріжжям. Господарями кордону виявилось молоде подружжя, яке тут проживало досить усамітнено (до найближчого поселення людей було декілька десятків кілометрів). Нагадаю, що це був кінець серпня, тому господарі вирішили відвезти свою дитину до батьків у школу після тривалих літніх канікул, а мене, практично через день після приїзду, залишити на господарстві. Варіантів не було, нічого не лишалось як погодитись. У мої обов’язки входило оберігати кордон, а також доглядати господарство – зокрема корову з телям. Хоча я хлопець сільський, проте батьки ніколи вдома корову не тримали, тому не мав поняття, що з нею робити. Вірніше теоретично знав, але практично ніколи цього не робив. І ось настала мить, коли довелось вперше в житті доїти. Піймав я ту корову, прив’язав до штакетини, дав їсти нарізаних кавунів, ну і почав щось на кшталт процесу доїння, притиснувши її головою до паркану. Тоненькі цівки, які з великими потугами інколи вдавалося добути, потрапляли куди завгодно, але не у відро. Найбільше вони влучали в рукава. Корова, з’ївши смаколики, спочатку спокійно стояла біля паркану, а потім почала дивно зиркати своїми великими очима на мене немов запитуючи «що проблеми, ти ще довго мене смикатимеш»? Я зрозумів, що дояра з мене не вийде, потрібно прийняти якесь інше рішення. І я його знайшов. У цьому мені допомогло теля. Свої повноваження я передав йому, але для цього довелось його піймати і звільнити від «їжака», який висів у нього на морді (таке «спорядження» виготовляють наприклад зі смуги товстої гуми або іншого жорсткого матеріалу в який забиті невеликі цвяхи, які тирчать на зовні, що не дає можливості теляті випивати у корови молоко, колячи їй вим’я). Це питання я вирішив, але залишився фактично без їжі, оскільки в моєму харчовому раціоні основна ставка робилась саме на молоко. Декілька днів без нормальної їжі знову змусили приймати рішення. Рушниця в єгеря була, але в заповіднику полювати заборонено. Рибалка – не вихід, адже Ягорлицька затока дуже мілководна. Для того щоб хоч якось скупатися потрібно було йти сотні метрів. Тай й риби я не бачив, лише численних медуз, які в якості гастрономії аж ніяк не підходили. І все ж таки вирішив іти на полювання, але без зброї. Правду в народі говорять «Голод не тітка», захочеш їсти – знайдеш спосіб її здобути. Я знав з книжок, що в екстремальних умовах людина може проявляти надзвичайні здібності. Саме на це я покладався. Вирішив пройтися мілководдям, зранку там бачив диких качок. На що сподівався не знаю. Мабуть інстинкт мисливця, якийсь десь там проснувся та голодний стан молодого ростучого, до того ж студентського організму, кликали вперед. Пару крижнів помітив здалеку. Прямо на них іти не став, злякалися б. Пішов зигзагом, контролюючи їх лише боковим зором. Самець відчув щось не ладне – відплив далі на відкриту воду. А самка якось так непомітно сховалася під осоку, яка рясно нависала над водою. Не кваплячись, здійснюючи зигзагоподібні рухи, намагаючись не плескати водою, обережно почав наближатися до її схованки. Серцебиття прискорилось, як на першому побаченні. Відстань повільно скорочувалась. І в ту саму мить, коли я вже знаходився на відстані витягнутої руки – самка почала з шумом злітати. Проте інстинкт не підвів. Машинально я зробив різкий випад вперед і практично вже в польоті схопив качку. Шансів у неї не було.

     Сонце сідало швидко, на зміну надокучливим ґедзям з’явились комарі, але ніщо не могло зіпсувати той незабутній вечір біля багаття з підсмаженим трофеєм.

Автор: Віктор Попельнюх.