ПЕРШІ ВРАЖЕННЯ

(продовження)

Їхав у невідоме нове життя, яке було таким омріяним ще зі шкільних років. Через шість годин автобус за маршрутом Ленінград – Лодейне Поле прибув вчасно у пункт призначення. Про цей провінційний районний центр, який знаходиться на самому півночі Ленінградської області, мені практично нічого не було відомо. Єдине, що знав, так це те що в ньому розташована адміністрація заповідника. Чомусь офісом уявлялась помпезна споруда, проте нею виявився самий звичайний дерев’яний будинок на декілька кімнат, який нічим крім вивіски не відрізнявся від сусідніх по вулиці. На мій приїзд вже чекали, тому після банального написання заяви, мене посадили в автомобіль і кудись повезли. Приблизно через годину опинився на березі повноводної, широкої Свірі, де курсували туристичні лайнери. Ще якихось чотири години водою на човні, і я, як з’ясувалось, прибув на орнітологічну станцію – кінцевий пункт призначення. І до цього вже був під враженням від великих відстаней, великої води, маленького офісу адміністрації заповідника, що сильно контрастувало з моєю уявою. А те що побачив на орнітологічній станції – вразило остаточно. На березі Ладозького озера стояли три ловушки, які нагадували величезні сачки для відлову метеликів. Крім них вразила їдальня, якою виявився самий звичайний старий дерев’яний будинок, що по вікна заліз в землю та злегка перекосився. Вразили біля плити два відра заварки, як я вважав, але то виявилась такого кольору вода з річки, яку використовували для приготування їжі. Про себе подумав: «чув, що росіяни полюбляють чай, але щоб пити відрами …?!». Посеред єдиної невеликої кімнати, яка слугувала їдальнею, був вмонтований примітивний стіл з не обструганих дощок, і з таких же зроблені нари. Все досить просто, сіро, сокирно, просякнуте запахом їжі, мишей, носків, але з присмаком великої науки, подих якої нічого не могло зіпсувати. Чому це мене так вразило, не знаю, принаймні так приблизно собі й уявляв життя науковців! По рації тутешніх мешканців вже повідомили, що приїздить новий співробітник, тому були певні приготування для моєї зустрічі. Як прийнято, з дороги майже відразу відвели в лазню, яка сиротливо стояла на самому березі річки Гумбарка. На той час українці мало були знайомі з невід’ємним атрибутом росіян – лазнею. Це була не просто лазня, а спеціальна, «по-чорному». Особливість її та, що в ній відсутній димар, костер горить прямо в приміщенні, а дим виходить через відкриті двері та пророблені у стінах душники. Після тривалого протоплювання, видаляється зола, приміщення провітрюється від чадного газу, а потім вже паряться. Мій перший похід в лазню закінчився майже плачевно, оскільки здивували не стіни та лави повністю вкриті сажею, від чого були чорними (тому й лазня «по-чорному»), а температурний режим. У мене було таке враження, що завернулись в трубочку вуха, особливо після того, як на розжарене каміння додали води. Моя українська душа та тіло не були готові до таких випробувань, тому від полу я навіть голову не підіймав.

Вечеря була святковою з українським самогоном, який дуже там шанується. В сон провалився відразу, адже скільки отримав вражень за один день! (Далі буде).

Автор: Віктор Попельню