ПЕРШІ ВРАЖЕННЯ

(продовження)

Проснувся, коли сонцем вже була залита кімната, яку мені виділили для проживання в так званому готелі – двоповерховому будинку, в якому (на першому поверсі) проживали два інспектори з охорони, а на другому – ми з земляком. Як з’ясувалося згодом, спати до пізнього ранку – це справжня розкіш адже, нагадаю, я потрапив на орнітологічну станцію, де протягом сезону здійснюється масовий відлов птахів-мігрантів з метою їх кільцювання. В середньому щорічно відловлюється понад 25000 особин близько 150 видів птахів, переважна більшість яких відноситься до горобиних, проте, не рідко в ловушки потрапляли хижі, сови, кулики, качки, курині. Тому процес відлову безперервний, ловушки встановлювались весною після сходу снігу, а знімались пізньої осені (період польових досліджень тривав 8 місяців). Зрозуміло, що ніяких вихідних, святкових та 8 часового робочого дня не було. Чергові по ловушках вставали задовго до сходу сонця. А якщо зважити на те, що в цих широтах воно сідало практично лише на декілька годин (у період так званих білих ночей), спати доводилось тільки декілька годин на добу. І такий режим тривав упродовж кількох місяців. Забезпечували наукові дослідження два орнітологи з заповідника та колектив працівників лабораторії зоології Ленінградського університету (4-6 спеціалістів). Всього ж у літній сезон на стаціонарі могло перебувати до 20 чоловік (разом зі студентами, дітьми працівників та туристами-екстремалами). Щодо території. До створення заповідника у 1968 році, на місці стаціонару було поселення корабелів, а пізніше лісорубів. Зі створенням заповідника жителів переселили в інше місце, залишилась лише назва – Гумбариці. За часів Радянського Союзу в Гумбарицях була двоповерхова школа, проживало багато населення, але кілька десятиліть вистачило для того, щоб тайга поглинула навіть ознаки «цивілізації». Про минуле хіба що нагадував колючий дріт, бліндажі, окопи, навіть фінський кінотеатр, які залишились у місці знаменитої так званої оборонної лінії Маннергейма під час Великої вітчизняної війни. Захисні рубежі з колючого дроту місцями збереглися досить добре, хоча минуло вже багато часу. Сам стаціонар – це невелика територія (не більше 10 га), острівець серед тайги на березі Ладозького озера, оточений лісами та верховими болотами. Найближчі населені пункти суходолом та водою – 25 км. Все ж ознаки цивілізації на стаціонарі були. Це і автономна лінія електропередачі (джерелом електропостачання був дизель-генератор, який запускали за необхідності), засоби зв’язку (рація), транспорт (велосипеди, трактор, човни) і навіть балонний газ. А що ще потрібно науковцю? На той час я навіть передбачити не міг, що в таких умовах працюватиму майже 20 років! (Далі буде).

Автор: Віктор Попельнюх