ПЕРШІ ВРАЖЕННЯ

(продовження)

Про найближчу цивілізацію потрібно написати окремо, оскільки цей зв'язок з зовнішнім світом не такий вже й простий. Сушею та водою відстань до найближчих людей однакова – по 25 км. Водою можна дістатися до села Свіриця, яке розташоване в самому гирлі річки Свірь. Як на мене, воно дивне, адже звичайні дороги (в загальному розумінні) практично відсутні, замість них – канали. Не даремно воно відоме під назвою Північна Венеція, хоча спільного з цим містом хіба що канали, а все інше, зовсім інше. Замість знаменитих гондол з гондольєрами тут плавзасоби різноманітних конструкцій (від човнів до плотів), які мали різне функціональне призначення. Хтось на човнах рухався в магазин, хтось доправляв школярів, хтось тягнув пліт з колод, хтось на плоту переправляв корів на пасовище, рибалки лаштували сітки на баркасах, хтось прав білизну та мив посуд на пришвартованих пірсах, хтось набирав воду. Сюди ми ходили (по воді ходять а не плавають!) за продуктами, але часто цьому заважали шторми, які могли тривати від кількох днів до тижня, адже Ладозьке озеро – фактично море, шириною до 300 км. Тоді використовували інший шлях зв’язку з цивілізацією – наземний. Дорога, про яку вже згадував, була досить специфічною. Спочатку вона проходила декілька кілометрів серед заболоченої тайги паралельно берега озера, а потім змінювала напрямок вглиб материка. У дощові періоди окремі ділянки дороги могли долати лише потужні автомобілі або трактори, адже вона, фактично, прокладена серед боліт, де були споруджені спеціальні гаті зі стовбурів дерев (російською мовою лежневка). На півночі в більшості регіонів без них дороги взагалі б не були проїзними. Говорили, що ці гаті почали будували ще фіни під час війни. Можна лише уявити як нам доводилось потрапляти в цивілізацію. Крім того в перші роки мого перебування на станції доводилось долати цю відстань пішки, велосипедом або конем. Не одноразово здійснювали такі вояжі за один день. Дещо пізніше нам надали у користування трактор, який значно облегшив життя. Тільки була дилема – хто управлятиме ним, адже трактористів серед нас не було. Звісно ж вибір впав на мене, оскільки в армії я був танкістом, і нікого не хвилювало, що командиром танку, і ніякого відношення до його керування не мав. На мій аргумент, що не маю посвідчення всі лише посміхалися, адже в тайзі воно не були потрібним, хто їх перевірятиме, хіба що ведмеді? Але то вже інша історія. (Далі буде).

Автор: Віктор Попельнюх