Дякую, шановний читачу, за відвідування нашого сайту, регулярний перегляд матеріалів та змістовні коментарі. Наша команда намагається всебічно висвітлювати роботу національного парку, і не дивлячись на те, що окремі публікації не відносяться безпосередньо до цієї природоохоронної установи, все ж вони регулярно з’являються на сторінках. Цим я завдячую директору парку Свіколкіну Валерію Миколайовичу, який прийняв мудре рішення щодо формату сайту, про що я пересвідчуюсь з ваших коментарів. Дійсно, науковці, які тривалий час працювали в польових умовах мають у запасі чимало пригод, що траплялись з ними, чи колегами. Інколи ці історії комічні, інколи – небезпечні і навіть трагічні. В той же час комічне і трагічне часто буває поряд. Хочу нагадати вам хоча б мою першу пригоду дитинства, власне з чого все й розпочалося на сайті (опублікована 22 жовтня 2015 року). Про що вона – не переповідатиму, краще знайдіть і прочитайте! Це дуже легко зробити.
У кожної людини свій поріг сприйняття небезпеки, тим паче якщо це замішано ще й на фобіях, то краще сидіти десь у кімнаті, щоб не наражатися постійно на неї. Для декого навіть маленький павучок, який мешкає під вашим ліжком – вже «пряма небезпека для життя». Я вже не говорю про вужів, мишей, жаб, собак та гадюк, яких можна зустріти будь де. Всі вони, певною мірою, можуть бути небезпечними для нас, тому потрібно знати як себе поводити в тій чи іншій ситуації, і, головне, не панікувати. Паніка – саме гірше, що може бути в небезпечних ситуаціях. І якщо наші розповіді комусь в чомусь допоможуть можна вважати, що місія виконана.
Мені несказанно пощастило, що маю поріг сприйняття небезпеки дещо вищий, ніж у багатьох інших людей. Інакше реалізуватись у професії не кабінетного науковця було б не можливо. Хтось із відвідувачів сайту в коментарі висловився про постійні пригоди, які зі мною траплялись. Це не зовсім так. Все описане відбувалось протягом тривалого часу. Хоча як на це подивитись. Що вважати пригодою! Наприклад, під час польових робіт в заповіднику, які тривали 8 місяців на рік, не було можливості користуватися побутовими приладами, зокрема холодильником, у зв’язку з відсутністю постійного джерела електроенергії. Тому продукти харчування нам доводилось зберігали під підлогою у якій був пропиляний люк (як не як, а на декілька градусів температура була нижчою). Так от, перш ніж запустити туди руку, потрібно було переконатись, що в цей час там не було гадюки звичайної, яка також полюбляла це місце, а коли пригрівало сонце, вона спокійно лежала на кам’яному фундаменті будинку біля самого ганку. Навіть мій малий син не панікував з цього приводу, і спокійно до неї відносився. А тепер уявіть кожен сам себе на його місці! Тому запитання – це пригода, чи ні?
Проте, високий поріг сприйняття небезпеки не повинен бути невиправданим. Пригадую одну подію шкільних років, яка могла закінчитись трагічно. Не знаю чому, але якось один відправився на екскурсію околицями Котельви. Чудова природа, погода і настрій. На Більській горі, в районі знаменитого древнього міста Гелон, тоді ще стояла напівзруйнована протипожежна вежа щонайменше до 2-х десятків метрів висотою. Що мене змусило на неї лізти – не знаю. Навіть не зупинили трухляві щаблі, які періодично розвалювались та падали вниз. Безумовно я це зробив, але вчинок вкрай необдуманий та небезпечний.
Мені прийшла в голову ідея – можливо хтось із вас потрапляв у небезпечні ситуації і захоче розповісти про це!? Про фобії також можна. Буде цікаво.
Вовка боятись в ліс не ходити . Теж помітив , що деякі люди навпаки рвуться так скажемо на непереливки щоб побачити якесь цікаве явище природи . Знаю декількох фотографів , які заради хорошого кадру можуть вийти і в сильний ураган і в бурю .
Тож я чомусь боялась впасти з велосипеду, проте все-таки навчилась добре їздити. І почала кататися нерівною дорогою, з крутих спусків, інколи, навіть, не тримаючись за кермо. Все вже нібито було добре, але подумки я час від часу поверталась до своєї маленької фобії, вона таки заважала мені насолоджуватися велосипедними мандрівками. Що ж мені прийшлося аж тричи впасти з цього двохколісного транспортного засобу, щоб позбутися усіх страхів, бо що може бути приємнішим, ніж падати на асфальт улітку. До того ж ці три випадки—саме ті, котрі мені запам'ятались на все життя. Коли я навчалась, то теж падала , але тепер розумію, що ті мініінциденти наврядчи можна віднести до чогось небезпечного. Перший раз довелось потрапити у незабутню пригоду під час прогулянки з друзями. Ми всі сиділи на велосипедах.Я й передбачити не могла, що через п'ять хвилин буду лежати на землі й приходити до тями. В той час як я, максимально розігнавшись, нічого не чекаючи, налаштувалась на доволі рівну дорогу й безпечний маршрут, один з товаришів, що їхав поруч, не подумавши стрімко повертає переді мною, вигукуючи:"Я зараз, я забув одну сумку вдома, це ж була їжа!"Ви ж уявляете що було далі?Я врізавшись у нього падаю, а він, якось втримавшись, наїзжає з моїм велосипедом на молоді соснові деревця. Наступна пригода—мене везли на річку на велосипеді, тут вже я була пасажиром, але знов не втрималась. І круто повернувши, через дорожні обставини (як переді мною потім виправдовувались), мій водій почав набирати швидкімть, не помітивши, що я злетіла з велосипеду, та схопившись навіщось руками за багажник— продовжую триматися, стираючи шкіру на колінах об асфальт! Тільки через кілька секунд я скрикнула й відпустила ТЗ. Повільна була в мене реакція водія... І останній випадок—найбільш драматичний. Їду я з гірки, дорога рівна попереду, і треба ж щоб стукнуло в голову—з'їхати не тримаючись за кермо.На дорозі був камінцик, який я не помітила, проте який був добре помічений колесом велосипеду...Я випадково неправильно зорієнтувавшись сильно гальмую і зробивши сальто разом з велосипедом, падаю ниць на узбіччя з камінням та гілками. Потім була ще довга історія, якби не вона в мене не було б шрамів. Але думаю, поки що достатньо цієї оповіді. Головне, що й ця фобія врешті-решт випарувалась, зникнувши у примарній далечині минулого.
Загальновідомо, що гадюки кусають, якщо на них наступити. Тому я боялась ходити по високій траві.І ось в шостому класі сталося наступне... Я прочитала твір Конана Дойля "Барвиста стрічка".Якщо ви його читали, то зрозумієте про що я, якщо ні, то раджу обов'язково прочитати. У двох словах, мене почало непокоїти, що змія опиниться якимсь чином у моїй кімнаті. На той час була літня пора, і я ночувала у бабусі. Двері в селах, як правило, рідко зачиняють, ви ж розумієте, бо душ немало—родичі, друзі, гості— і всі то заходять, то виходять. І ось минув тяжкий для мене день і ще тяжча ніч. Цю ніч я б назвала моторошною, бо мені снилось, що я йду по дорозі, а поруч повзають гадюки.Тож о чи с ти да я ми я прокинулась, м'яко кажучи, без піднесеного настрою.І ось після полудня заходжу я в хату і бачу— з-під мого ліжка виглядає хвіст... довгий хвіст, який раз—та й сховався зовсім.Я ледь не зомліла. Поряд не було нікого —це був понеділок. Так склалось, що я була сама на подвір'ї.Я не знала як чинити, що робити в цій ситуації. Але тут я вже чітко зрозуміла—мої страхи, як у казці, справджуються.Скоро підійшов сусідський, вже дорослий, парубок, і я, окресливши ситуацію, спиталась що ж робити. Він пильно подивився на мене, і, посміхнувшись, сказав:"Іди бери лопату".Потім ми зайшли в хату. "Давай відсунемо ліжко від стіни," —продовжує він. Прочитайте детектив, про який згадувалось вище, і ви, можливо, в деякій мірі зрозумієте, чому я затамувала подих від тих слів. Та, те вже викристалізоване розуміння, що страхи нікуди не подінуться самостійно, що потрібно стати іншим, допомогли мені.І я відчула, що не в моїй волі, що буде далі,— тож мої страхи безпідставні. Ну дійсно, будь-що набато гірше може статися кожної секунди—і я, наврядчи, зможу уникнути цього, якщо воно з якихось, невідомих мені, причин повинне статися.Тож закінчилося все тим, що я самостійно закопала створіння, бо, нажаль, не вбити його було не можливо. Я подякувала хлопцю. Ця подія відкрила переді мною нові горизонти. Те, що почало траплятися далі—найцікавіше. Якщо буде час—обов'язково розповім про все у найдрібніших подробицях.
У дитинстві я боялась кліщів, змій як уже було згадано вище.Одного разу моя сім'я поїхала навесні в ліс на пікнік. Вділась я відповідно: світлий спортивний костюм з капюшоном на голову. Ввечері я також старанно дослідила себе на предмет кровосисних комах.Тож легла я в ліжко із спокійнісінькою душею. Прокинувшись вранці я відчула, що в мене свербить потилиця. Не звернувши на це уваги, я почала займатися своїми справами. На через декілька годин потилиця почала боліти і я сказала про це мамі, коли вона прийшла додому. І, звісно, це виявився добрий товариш— кліщ лісовий. Мене повезли у травмпункт, бо тоді якось не дуже добре уявляли як діставати комаху народними способами.Кліщ,таким чином, був благополучно знешкоджений. Проте на цьому мої пригоди з жучками не закінчилися. Моя уява не дрімала й постійно підливала масла у вогонь. Думки мимоволі фокусувались на кліщах, і тому не диво, що я зустрічала їх на своїй шкурі ще банато разів.До того ж випадки були наче кимось підлаштовані. І все це відбувалрсь доти, доки кардинально не змінилось мое світобачення, до тих пір, поки не очистилася моя свідомість.
По-перше, хотілося б згадати дитячі фобії. Адже дитинство—це дуже важливий період для кожного, а емоції мають вишукану глибину й наповненість. Я з дитинства боялась того, від чого мене застерігали дорослі. Я переймалась, що, дійсно, можу захворіти не помивши перед їжею руки чи спілкуючись із хворою людиною, думала, що на мене у лісі може впасти кліщ, тож виконувала вимоги батьків щодо одягу з довгим рукавом й обов'язкового головного убору; я постійно дивилася під ноги на прогулянці, не заходила у високу траву — бо раптом там на сонечку заснула гадюка; коли мені купили велосипед у вісім років, я постійно боялася впасти, навіть навчившись їздити; ще чомусь боялась потрапити у лікарню, а також вже у майже дорослому віці стало на пригоді занепокоєння щодо іспитів у школі. Список можна продовжувати, але це вже несуттєво. Коли зникли вище перелічені страхи, зникли й усі інші разом взяті. Щоправда, по деревах лазити не боялась, стрибати через високе багаття —саме задоволення, пірнати у холодну воду й надовго залишатися без кисню, торкатися дна на великій глибині, далеко запливати на морі, стрибати у воду звідкіль тільки можна, робити сальто на піску,падаючи інколи майже на голову— усе це для мене було звичайнісінькою розвагою. Зовсім не страшили мене погрози ременем, тож я ніколи беззаперечно нікого не слухала. Я не боялась, що мене поб'ють навіть після того, як побили за діло кропивою. Проте цей випадок запам'ятався надовго і враження залишив незабутні. А тепер повернемося до фобій, які були не таким вже й тягарем, проте вони мене багато чому навчили. Думки можуть матеріалізуватися—думаю всі знайомі з цим розумним спостереженням. Тож про все по порядку...
Як говорила моя бабуся: "Яка б ситуація не сталася ні в якому разі не можна панікувати". І це дійсно так! Я намагаюся в якійсь екстреній ситуації брати себе в руки, адже таким чином ти швидко збираєшся з думками і робиш правильний вибір чи шлях виходу із важких ситуацій.
Кожну фобію можна перебороти, це я вже знаю з власного життєвого досвіду. Про одну з них мені часто нагадує шрам поміж волосся на голові. Коли мені було десь 4 роки, ми з сім’єю гостили у наших родичів. Вони мали собаку породи німецький дог і звали її Кері. Щоб ви розуміли, дог – це собака чималих розмірів, з міцними щелепами та дужим тілом. До мене малої вона була доброю, дозволяла кататися на спині і ми досить весело проводили час. Але одного разу я дозволила собі здійснити жахливу помилку... Під час того як Кері гризла кістку я полізла її забирати. І саме тут сталося те, що викликало подальшу фобію до усіх собак без винятку – розлючена моєю нахабністю собака вкусила мене за голову. Уявляєте так? Звичайно після такої пригоди я десь років до 10 намагалась уникати будь-яких собак чи то домашніх на повідку, чи то вуличних у зграї. Але з часом у нас в сім’ї з’явилось цуценя яке ми назвали Джек. Жив він у дідуся з бабусею і став мені найкращим другом. На жаль так сталося що одного вечора він вибіг за територію будинку і не повернувся. Але зараз, як я вже писала у попередніх коментарях, у нас є вівчарка Рекс. І саме завдяки цим двом друзям в мене назавжди зник панічний страх до собак. Але тепер я ніколи не заважаю тварині, коли вона їсть.
Не так багато за статистикою на землі людей, в яких немає жодних фобій. Але ще менше тих, для кого чуже почуття страху під час реальної небезпеки, адже страх—це, якби мовити, основна функція інстинкту самозбереження.Звісно, якщо людина зовсім позбавлена страху, це також не найкращий варіант, бо таку людину вже можна віднести до групи підвищеного ризику: у неї може бути порушене сприйняття реальності, що може призвести до, наприклад, самогубства або завдання шкоди іншим людям, порушення усіх норм та правил. Тож страх не можна віднести лише до негативного явища у нашому світі—іноді він,дійсно, необхідний і може врятувати життя, та у більшості випадків все ж навпаки: страх дуже заважає, він часто стає на заваді правильному та швидкому прийняттю необхідних рішень.До того ж подальший фінал розвитку подій залежить від того, подолаємо ми страх і перейдемо до активних дій чи підкоримося йому, втративши можливість керувати своїм психічним станом, й станемо його рабами.
Так, ця тема дуже цікава. Розповісти можна багато чого повчального й неординарного,були різні ситуації, коли було нелегко здолати страх, адже страх по своїй суті така річ, яку під час фізичних, а тим більш психологічних випробувань не легко подолати, але я дуже боюсь, це в мене прям фобія вже, що коментар буде дуже великий і не вміститься на сайті.В сайта є ж певний ліміт. Тому, мабуть потихеньку буду дробити великий коментар на меньші шматочки.
Я дорослішаю, але в моєму житті з'являються події, які супроводжуються страхом та окутують панікою. Паніка - це страх, дикий і спонтанний, який навіть не грунтується на реальності. Можливо, деякі з них є лише моєю фантазією, але я стараюся не звиртати на це уваги. Паніка може з'являється в непотрібний момент, а найчастіше так і відбувається. До неї напевно ніколи не можна підготуватися, вона завжди з'являється неочікувано, з нівідкіль
