БУДНІ НАУКОВЦЯ

(продовження)

Видову приналежність пійманих очеретянок визначали за загальноприйнятими критеріями, а для чагарникової та садової, яких дуже важко візуально розпізнати, застосовували методику Г.Валіндера, детально описану Л.Свенсоном (Svensson, 1992). Як додаткові використовували методи, що дозволяли розпізнавати молодих і дорослих особин за морфометричними показниками (Leisler, Winkler, 1978, 1979; Dorsch, 1979, 1981; Stein, 1984).

Для мічення, крім стандартних алюмінієвих кілець з метою індивідуального маркування місцевих очеретянок, застосовували кольорові пластикові кільця або барвники. Пластикові кільця виготовляли з коктельних трубочок, колір яких дуже стійкий до сонячних променів. Застосування кольорових кілець у різних комбінаціях давало можливість постійно контролювати місцевих очеретянок без відлову. Щодо барвників, то в основному використовували розчини родаміну та пікрину, які не змивалися дощами аж до повної заміни оперення після линяння на місцях зимівлі.

Пійманих птахів описували за спеціальною схемою: серія та номер кільця, вид, дата, місце відлову, час, стать, вік (у дорослих особин визначали за формою та розмірами клоакального виступу та наявності нагніздної плями, яка в очеретянок розвивається лише у самок на черевній частині і має вигляд опіку 3-го ступеню), вага (зважували на терезах ВЛТК-500 з точністю до 50 мг), бал жирності, довжину хвоста та крила, линяння (за наявності) та деякі інші показники. Відмітимо, що у дорослих очеретянок в період гніздування линяє лише контурне оперення, причому на більшості птерилій лише частково, а заміна рульового (оперення хвоста) і махового (крил) відбувається на зимівлі.

У птахів з достовірно встановленими індивідуальними територіями, але з незнайденими гніздами (в основному із-за високого рівня води) приналежність до тих, які розмножувалися визначали за розмірами клоакального виступу. Тими, що гніздились вважались: самці у яких він перевищував середні розміри, а самки зі сформованою нагніздною плямою та деяких поведінкових особливостях.

Інколи у помічених самців, які повернулися після зимівлі, не вдавалось виявити точне місце розміщення гнізда. У таких випадках відстань, на які вони зміщувалися в різні роки, оцінювали за дистанцією між центрами територій, які вони охороняли під час розмноження. Потрібно зауважити, що мігруючі через заповідник очеретянки не мали суттєвих жирових запасів, тому за цією ознакою розрізнити місцевих та пролітних особин неможливо.

Матеріали по інкубаційному періоду та постембріональному розвитку пташенят збирали та обробляли за стандартними методиками (Мальчевский, 1959; Болотников и др., 1973; Носков, Смирнов, 1973; Болотников, Калинин, 1977).

Після вильоту основної кількості пташенят із гнізд на КП і в околицях стаціонару регулярно проводили екскурсії з метою виявлення індивідуально помічених особин, частина яких на гніздах маркувалась кольоровими кільцями та барвниками.

Для розрахунку успішності розмноження використовували дані тільки по гніздах, які були виявлені у період будівництва, відкладання яєць або на самих ранніх стадіях насиджування. Успішним вважали гніздування, коли візуально фіксувалися пташенята у момент вильоту із гнізда, у випадку повторного відлову в рік кільцювання або наступні роки хоча б одного пташеняти з них, а також реєструвалися індивідуально мічені особини під час переміщень. Успішність розмноження розраховували традиційним способом, використовуючи в якості її показника відношення числа пташенят які вилетіли до загального числа відкладених яєць.

З метою вивчення післяювенального (післягніздового) розвитку, формування так званого «підліткового» оперення та післяювенального линяння 26 пташенят різних видів очеретянок, які були взяті з гнізд, утримувались в умовах природного фотоперіодичного режиму разом з батьками, яких також відловлювали на гніздах.

Середні значення (М), похибку середньої (т), коефіцієнт варіації (CV) вираховували за методикою Л.А.Земітіса (1987) на мікрокалькуляторі Б3-34.

Найближчі місця, які були придатними для гніздування чагарникової та садової очеретянок, розміщені на відстані 10-15 км від місця дослідження, але місцеве населення цих очеретянок не можна вважати строго ізольованим. Окремі пари, головним чином садової, щорічно розмножувались на прилягаючих закинутих сінокісних угіддях, невеликих полянах серед тайги, а в роки з низьким рівнем води в Ладозькому озері – у прибережних заростях. Число таких пар щорічно змінювалось від 2 до 8% від кількості пар, які мешкали на КП №1. Не виключено, що цей показник в окремі роки міг бути дещо вищим. КП №2 також не була ізольованою територією. Від неї вздовж берега на 5 км у північно-західному напрямку тягнулась суцільна смуга очеретів.

Автор: Віктор Попельнюх.