СТОРІНКА ДЛЯ ЮНИХ НАТУРАЛІСТІВ

Перша поїздка в «Лучки» була для мене надзвичайно зворушливою. Сам факт того, що ти опинився в числі тих, кому пощастило туди потрапити паморочив голову. Три години в кузові факультетського бортового газончика (автомобіль Газ 51), облаштованого лише лавами для сидіння з дощок, промайнули дуже швидко, не зважаючи навіть на відсутність хоча б мінімального комфорту, який ми компенсували співом. Врешті наш «трудовий десант», переважно з хлопців та дівчат молодших курсів, прибув у місце призначення. Вже на під’їзді до стаціонару мене вразила панорама – широка Ворскла, яка змійкою (скоріше величезною змією) протікала вздовж високого пасма схилів, що височіли дещо осторонь з правого берега. Саме між річкою та схилами, неподалік від головної дороги, яка сполучала м. Кобеляки та с. Світлогірське, осторонь причаївся біостаціонар природничого під назвою «Лучки». Не стільки осінні барви схилів із золотаво-бордовими вкрапленнями дерев та мальовнича,  повноводна і тихоплинна Ворскла вразили мене (приблизно вона така ж й в середній частині біля Котельви, де я народився та зростав, тільки в менших масштабах), скільки сам стаціонар – справжня оаза тутешніх місць. Проїхавши через ворота, автомобіль зупинився перед ганком справжнісінького колишнього панського маєтку, побудованого з червоної цегли, яка до того ж була вміло укладена майстрами, що надавало особливий йому колорит та загадковість. За розповідями старожилів у різні роки після революції 1917 року цю споруду використовували як контору колгоспу, в ній вирощували коконопрядів, тривалий час у ній була школа. Під час створення Дніпродзержинського водосховища (60-і роки минулого століття), за проектними розрахунками, ця територія підлягала затопленню. В результаті мешканців с. Лучки відселили на схили, а колишній маєток залишився без господаря. Згодом він потрапив у поле зору Андрія Потаповича Каришина, який і вирішив організувати біостаціонар природничого факультету з метою проходження студентами польових біологічних практик, давши йому назву колишнього села. Крім головного корпусу на території була їдальня, лазня, фотолабораторія, господарські споруди та більярдна, закладені фундаменти для перших будиночків, які згодом повинні були замінити армійські намети в яких проживали студенти. Особливою гордістю Андрія Потаповича був город, що займав площу приблизно 1 га. Власне кажучи город – був тим об’єктом, яким ми повинні були зайнятись в цей приїзд. Після прибуття практично ніякого перепочинку не було. Нас відразу ж розподілили на працю по різних об’єктах: хтось з дівчат відправився в їдальню готувати обід, хтось лущити квасолю, хлопців направили копати грядки (ніколи не використовувалась тракторна техніка, а для чого, коли студенти є!), окультурювати плантації чорної смородини,  малини та полуниці. Частина з нас займалась демонтажем справжньої поливної системи (особливої гордості декана), яка подавала воду на город з річки. Навіть нам, вихідцям із сільської місцевості, важкувато було витримувати такий темп робіт, який задавав декан. Тому було зрозуміло, чому декан в Лучки категорично не брав полтавських студентів!

Не зважаючи на інтенсивність робіт мені все ж вдалося дещо оцінити орнітологічний потенціал околиць стаціонару, оскільки в цей період розпочиналася міграція деяких видів. Серед звичних мігрантів то тут, то там чулися голоси птахів, яких я ніколи до цього не чув. І ця обставина ще сильніше вабила на дослідження.

Заморені, але щасливі пізно ввечері ми повертались до міста. Нехай не так жваво, але все ж лунали пісні на зворотному шляху. Фактично з першого разу я закохався в «Лучки» і мріяв якнайшвидше сюди повернутись щоб дослідити їх околиці…

Фахівець відділу екологічної освіти Віктор Попельнюх.